Тихе село, десь на околиці світу, у густому лісі, захищене від усіх бід і негод віковими деревами з усіх боків. На головній площі, яку абияк виклали камінням, горить велике багаття, біля якого часто збираються казарі налякати діточок нічними оповіданнями...

- Зараз я розповім вам історію з життя - почав було дідусь, що сидів на лавочці в натовпі дітей, підлітків і кількох дорослих.

- Дідусь - поклавши йому руку на плече, сказав молодий мисливець, що стояв позаду нього - розкажи краще історію зі смерті…

Усі, що сиділи навколо, переглянулися, дітлахи пожвавились і дивилися на старця.

- Добре… - неспішно промовив той, погладжуючи бороду і дивлячись у багаття - зараз я розповім вам історію зі смерті…

Старий на мить задумався, ніби зник, потім оглянув усіх довкола себе, повернувся прямо перед собою, нахилився до маленького хлопчика і спитав його.

- А ти знаєш, що таке смерть?

Хлопчик трохи подумав, потім відкрив рота, але передумав і знизав плечима.

- Так от, смерть, друзі мої – старий уважно обвів поглядом усіх, хто був перед ним – це протилежність життю. Де йде кінець життя, починається початок смерті. Смерть і життя завжди йдуть паралельно один до одного, і їх не можна розлучити. Це дві сестри...

Коли я був маленьким, то мені розповіли, що смерті не треба боятися. Мені пояснили, як це і я перестав про неї думати, як про щось страшне. Коли я був приблизно у твоєму віці – і старий показав на одного з хлопчаків – смерть прийшла до мене до хати. Вона забрала життя моєї бабусі, і моєї хворої матері. Ми почали жити разом з батьком. Полювали разом. Він у глибині лісу, а я перевіряв капкани на зайців поблизу будинку. Разом сіяли поле, разом працювали в кузні...

Якось я допомагав йому, і на мене впав кований диск, що висів під дахом. Цвях, на якому він тримався, випав з прогнилої балки, коли я стояв під ним. Це було щось дивне. Я летів… Навколо мене були зірки та сузір'я, я чув голоси батьків, я згадував що було зі мною раніше… Це було неймовірно… Мені було легко, нічого не мучило мене, я просто летів… І тут на мене звалилася неосяжна кількість води… Як ніби я щойно летів, а тепер уже плив під водою. І щось тягнуло мене на дно, як я не намагався виплисти. І я здався. Мене потягни на дно, у темряву та холод. Я лежав на дні, і не міг поворухнутися під тиском води. Потім я почув десь у далині і дуже тихо “ще рано…”. Темрява почала зникати, і я побачив перед собою зляканого батька, який трясе мене щосили. Я озирнувся і побачив кров, кований диск, місце, де він на мене впав. Моя голова просто розколювалася на кілька частин від болю. Батько виніс мене надвір і почав снігом водити по голові. Я так і не зрозумів, він намагався послабити мій біль чи змити кров.

Коли я вже був таким як ти – і оповідач вказав на молодого хлопця – на мене в лісі під час полювання напав ведмідь. Я напевно зайшов на його територію. Він своєю потужною лапою притиснув мене до дерева, та так, що кігті його пронизали мене спереду, а кілька сучків на дереві ззаду… Коли я розплющив очі, я був у місті, яке все біле, ніби мармурове, все блищить, ніби смарагдове, і величезне як світ. Будинки в ньому були високі, гарні, вулиці акуратні і чисті, а в центрі міста височіла вежа, по висоті з якою гори незрівнянні. Я блукав вулицями, натрапляючи на тварин дивовижної краси та форми. Я таких раніше ніде не бачив, але скільки б я не ходив містом, я не бачив його мешканців. Вікна в будинках закривалися шторами, коли я проходив повз, ніби я був хворий на чуму.

Я дійшов до мосту через річку, що вів до вежі, і, коли я перейшов його, я обернувся. З-за будинків стали виглядати люди, одягнені так само біло і красиво як саме місто, їх ставало дедалі більше. Їм усім було цікаво. Я обернувся назад, і побачив перед собою велику істоту, що стояла на двох ногах. Точніше не на ногах, а скоріше на копитах. Вони були великі та сильні. Тіло істоти було людське, а голова орлина. За спиною виднілися два величезні білі крила. Сама істота була в мантії, а в руці була палиця з зіркою перехрещеною з місяцем. Його вигляд вражав уяву. Він підійшов до мене, нахилився, і прошепотів, не відкриваючи дзьоб "твій час ще не прийшов". Моргнув орлиним оком, торкнувся моїх грудей долонею, і світло з палиці засліпило мене. Коли сліпота стала проходити, я зрозумів, що лежу на землі, поруч лежить мій лук зі стрілами, а переді мною стоїть ця ж істота. Воно ще раз моргнувши перетворилося на ведмедя і пішло геть.

Я встав, оглянув себе і не знайшов жодної подряпини від сутички з ведмедем. Я довго гадав, що це було. Потім через кілька років мене забрали в імперське військо, бо була війна, і брали всіх молодих хлопців. Я провоював п'ятнадцять років, і коли була остання битва біля стін замку ворога, мене пронизили наскрізь арбалетною стрілою зі стіни замку. Я впав горілиць у бруд і кров.

Люди, що сиділи навколо, трохи пересмикнулися, хтось переглянувся, а хтось просто підвівся і пішов. Діти навпаки слухали, все ближче і ближче підповзаючи до старця.

- Темрява знову постала перед моїм поглядом – продовжив оповідач – коли я зміг щось розгледіти чи почути, я зрозумів, що знаходжуся зовсім не на полі битви. Це була випалена пустеля. Небесне світило віддавало напівпохмурим червоним світлом. Все довкола нагадувало якесь поле битви монстрів. Скрізь були скелети та знаряддя, але зовсім не людські. Над головою літали коршуни. Я брів пустелею кілька днів, поки не прийшов до стін жахливого міста. Воно було темним та похмурим. Звідусіль долинали крики. Скрізь було брудно і смерділо. Істоти, які там жили мало були схожі на людей. А їх цікавості та нахабства не було меж. Вони так і норовили з тебе щось зірвати та втекти. Я сховався в провулку і закопався в якусь купу сміття. Мені було страшно. Я не знав, де я, не знав, хто вони і що відбувається. Я просидів у провулку кілька тижнів. Іноді дикі, не людські крики були зовсім поряд зі мною. Я думав, що світові настав кінець. Але якось у провулок зайшла людина. Вся схудла. Одяг на ній висів тільки завдяки мотузкам, які його підв'язують. Вона підійшла до мене, сіла поряд, і спитала "Страшно тобі тут?..". Я подумав, що вона знущається. Але я таки відповів. Вона повернула свою голову до мене. Обличчя було як череп. Шкіра натягнута та майже прозора. Вона зробив щось подібне до посмішки, поклала свою руку мені на плечі та сказала “ще рано, але ми ще зустрінемося…”.

В очах потемніло. Коли темрява зійшла, я зрозумів, що лежу на полі бою, де кипить битва. Стріла, яка мене вбила, була у мене в руці. Поправивши шолом, я підвівся, вклав цю стрілу в арбалет і стрільнув прямо в замкову стіну, звідки, як мені здалося, в мене стріляли. То була ще одна моя зустріч зі смертю.

Коли війна закінчилася і більшість імперської армії розпустили, я повернувся додому, але мого батька вже не було. Будинок був покинутий, а кузня розграбована та зруйнована. Я відновив будинок і кузню, і продовжив займатися улюбленою справою, тим самим заробляючи собі на життя. Одного разу під час грози я робив підкови в кузні. Сильний вітер зламав дерево біля неї. Воно впало на дах, проломило його і завалило мене. В очах було каламутно, у вухах був гул. Коли я прийшов до тями, то побачив, що лежу піт деревом. Точніше у ньому. Я встав і пройшов крізь нього. Так само пройшов крізь стіну кузні. Коли я намагався щось брати, у мене нічого не виходило. Я ходив по хаті, проходячи крізь стільці та столи, не знаючи, що робити. Минув місяць, другий. Мешканці мого села знайшли мене, точніше те, що від мене лишилося і поховали. Я бачив, як це все відбувалося. Я вирішив піти. Я йшов довго, перетинаючи ліси та поля, проходячи повз міста та села. І одного разу я прийшов сюди.

- Але як же ти повернувся до тіла, старий? – здивовано запитав один із підлітків.

- А хто тобі сказав, що я повернувся до тіла? - посміхнувшись, спитав у нього оповідач, і розчинився в темряві ночі, як туман. Лише його палиця впала на землю біля лави...

 Кінець 2010 року.